Візитка села

Туриця – столиця, 
де чиста водиця…

(герб с. Туриця)

… Турянщина! –

В шелесті гайовитому

Зелені, в росах шитої

У вінках веселок

Замріяні села…

Гора Магурича

Село наше близько,

Велика Туриця…

Вклонімося низько!

 (З поезії І. Козака)

… Рідне село… у кожного воно своє. З ним пов’язані найприємніші спогади, до нього повертаємо у години радості та скрути. Воно бере нас у свої обійми, коли вертаємось з далекої дороги.

Як наш діди і прадіди, які у пошуках хоча б трохи ліпшої долі опинились аж за океаном. Але там на чужині пам’ятали, що на білому світі є клаптик землі, отча хата, котрі чекають на них. Така доля спіткала не одного жителя села Туриці – села, кому недавно, можливо не цілком точно виповнилось 455 років. Бо важко сказати, хто і коли вперше зупинився у цій прекрасній долині неподалік лісу, заклавши підмурівок першого населення.

Як і кожен населений пункт, село Туриця Перечинського району, Закарпатської області має свою біографію, свою хронологію, свою історію.

В мальовничому куточку Тур’янської долини, між горами Гораїць та Кичурка, вздовж річки Турички стоїть наше село – Туриця.

 Туриця лежить в 12 км на захід від районного центру м. Перечин. Коли саме виникла Туриця точно не відомо.

З переказів до нас дійшло, що перші спогади про село Туриця є в документах 1552 року. Тоді село належало Невицькій замковій домінії. Віддавна слово «туриця» означало пасло для худоби. Відомі назви села: Nagy Turica (Велика Туриця), Nagy Thwrcicza.

Є дві легенди про походження назви села. В одній з них розповідається про те, що в долині між двома річками водилося багато диких звірів – турів.  Тури – це були такі дикі тварини, які колись заселяли всю нашу Тур’янську долину. На них сюди приходили охотитись великі магнати, які визначили цю долину Тур’янською, а річки, з яких тури пили воду Тур’єю і Туричкою. Поселення, яке виникло на березі Турички, було названо Турицею. Так виникла назва нашого села і назви сіл Тур’янської долини з приставкою «Тур’я».

 У другій легенді йде мова про те, що село заснувало четверо сильних чоловіків, силу яких порівнювали із силою диких звірів – турів. Тому людей називали турами, а їхнє населення – Турицею.

Предковічний тур полишив по собі вічний слід  у Тур’янській долині – в назвах сіл і рік, легендах і переказах. 

В далекому минулому наше село складало кілька десяток убогих халуп розташованих на берегах річки Турички, русло якої за геологічними даними, проходило теперішньою Центральною вулицею села. У 1567 році село оподатковане від трьох наділів. Першими переселенцями села і навколишніх сіл були переселенці з придунайської і тисянської рівнин, які тікали від монголо-татарської навали. Вони будували свої житла на відвойованих у лісі клаптиках землі. У 1588 році – 5 господарств, що володіли двома портами. В останній чверті XVI ст. Туриця вважалася великим селом.

Одночасно виникає майнова нерівність. Основним заняттям жителів села були землеробство і скотарство, але все це давало мізерні прибутки і тому голод та злидні постійно переслідували селян. Заможніші ґазди почали використовувати найману працю своїх бідних односельчан за мізерну плату. А це давало їм змогу ще більше збільшувати свій достаток, розширювати свої землі.

Перші маленькі дерев’яні хатки вкриті солом’яними жупами, були побудовані «під горбом» (нині вулиця Шевченка). Село розросталось, річка постійно змінювала своє русло втікаючи під гору Гораїць.

 На початку наступного століття населення села значно скоротилося -  в 1715 році тут залишилось тільки 11 кріпацьких і 2 желярські родини. На початку ХІХ ст. в селі нараховувалося вже більше 50 хат. Хати будували невеличкі з маленькими вікнами і без димоходів, бо за все це потрібно було платити податок, а жили люди дуже бідно. Садили картоплю, сіяли овес, жито. Багато людей тримало волів, корів та іншу худобу. 

Одягались люди примітивно в типовий для Тур’янської долини одяг. Чоловіки носили влітку широкі, а взимку вузькі білі нагавиці, білі сорочки та солом’яні капелюхи. Жінки одягали білі подулки, білі сорочки, на голові носили чіпець та хустку. Весь одяг та взуття люди виготовляли самі. Як чоловіки, так і жінки взувалися в постоли. Взимку теплим одягом служили гуні, які збереглися до нашого часу і їх використовують коляди на Різдво під час колядування.

Джерела 1751 року згадують дерев’яну церкву Петра і Павла прикрашену святими образами. Теперішня церква базилічного типу освячена в їх честь, споруджена в 1830 році. Будівництво тривало 12 років. Наприкінці ХІХ ст. інтер’єр храму розписав відомий маляр Фердинанд Видра. У церкві зберігся старовинний іконостас 1757 року.

Легенда про храмове свято

Святих апостолів Петра і Павла

12 липня – день святих Первоверховних апостолів Петра і Павла, або як кажуть селяни «Петра», «Петрове свято».

Легенда стверджує, наче б то апостол Петро, мандруючи світами, вирішив перепочити під кроною дерева. Прилаштувавши поруч торбинку, він заснув. Тим часом непомітно підкралася зозуля, зазирнула в ранець, побачила смачну модрину і вкрала її. Але скористатися не змогла: як тільки почала їсти, тут же вдавилася. У такий спосіб Бог покарав нечестиву птаху. Ось чому стверджує легенда, після Петрового дня зозулі перестають кувати…

Святий Петро має благодать зцілювати, а у Святого Павла просять допомоги розпочинаючи всілякі роботи.

З плином часу Туриця мала попівську фару, церкву, нотаріальний уряд і зрозуміло корчму, де завжди веселився люд, чулися фіглі та музика, а старий Киник щиро наливав децу.

Більшість населення села були неграмотними та малограмотними. В селі існувала тільки початкова школа, в якій один учитель навчав в дві зміни всіх учнів. Вчитель і директор був один – Карпинець Тиберій. Навчання велося більше угорською мовою. Діти вчилися з однієї книжки «Весни». Зошитів не було, писали на дошці крейдою (гріфликом). Взимку діти бідних селян приходили в школу босі. І щоб нагріти клас, із собою несли з дому дрова. Ніхто із селян не зміг домогтися в цей час середньої освіти.

Невдовзі у селі створюється народний комітет. Головою Великотурицького  сільського народного комітету люди обирають Юрія Михайловича Козака.

В 1949 році в селі був створений колгосп, який називався «30-річчя ВЛКСМ».  Головою обрався Дерев’янко Петро Петрович.

Село почало оновлюватися. Запрацювали фельдшерсько-акушерський пункт,  бібліотека, заклади торгівлі, школа семирічка перетворилася на восьмирічну, а згодом і на дев’ятирічну. 

Почали будуватися нові будинки, люди зажили добротно. Молодь  мала можливість вчитися і здобувати середню та вищу освіту. Прикладом може бути те, що частина педколективу Турицької ЗОШ І-ІІ ст. вихідці села Туриця.

Після возз’єднання Закарпаття в червні 1945 року в нашому селі відкрилася семирічка. А вчителі вечорами працювали по ліквідації неграмотності. Була відкрита хата-читальня, якою завідував доброволець Михайло Юрійович Козак. Пізніше в селі почала працювати бібліотека.

Невдовзі у селі створюється народний комітет. Головою Великотурицького  сільського народного комітету люди обирають Юрія Михайловича Козака.

Село почало оновлюватися. Запрацювали фельдшерсько-акушерський пункт,  бібліотека, заклади торгівлі, школа семирічка перетворилася на восьмирічну, а згодом і на дев’ятирічну. 

Почали будуватися нові будинки, люди зажили добротно. Молодь  мала можливість вчитися і здобувати середню та вищу освіту. Прикладом може бути те, що частина педколективу Турицької ЗОШ І-ІІ ст. вихідці села Туриця.

Легенда про джерельце

 «Сячена вода»

Унікальною пам’яткою села є джерельце «Сячена вода», яке знаходиться досить далеко в лісі, і не кожен може його знайти… Це джерельце з цілющою водою, яка лікує ревматизм, має протизапальні та омоложувальні властивості. За легендою, яку розповів мешканець нашого села Бреньо Василь, знайшов це джерельце дуже давно один хворий священник. Помолився він над ним, випив з джерела води, вмився і пішов додому. На другий день він почувався значно краще, тому попросив, аби йому знову принесли води з того джерела. Завдяки цій воді за короткий час священник одужав, а джерело стали наззивати «Сячена вода». Люди і сьогодні вірять в цілющу силу цього джерела і п’ють його воду з метою зцілення.